7 вересня 2024 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо вдосконалення кримінальної відповідальності за злочини проти встановленого порядку несення або проходження військової служби під час дії воєнного стану».
Цим Законом передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень передбачених статтями 407 (самовільне залишення військової частини або місця служби) та 408 (дезертирство) Кримінального кодексу України.
Таке звільнення відтепер можливе за дотримання наступних двох умов:
– особа під час дії воєнного стану вперше вчинила кримінальне правопорушення, передбачене статтями 407, 408 КК України;
– особа добровільно звернулася із клопотанням до слідчого, прокурора, суду про намір повернутися до цієї або іншої військової частини або до місця служби для продовження проходження військової служби;
– наявність письмової згоди командира (начальника) військової частини (установи) на продовження проходження такою особою військової служби.
Тобто фактично, саме на командира (начальника) військової частини (установи) перекладається прийняття рішення про те, чи зможе така особа продовжити проходження військової служби, адже Законом не передбачено переліку підстав за яких він може відмовитися від підписання такої згоди.
Якщо суд закриє кримінальне провадження та прийме рішення про звільнення підозрюваного, обвинуваченого, то він також своєю ухвалою зобов’язує після набрання нею законної сили:
– невідкладно поновити звільнену особу на військовій службі;
– звільнену особу, не пізніше 72 годин, зобов’язує прибути до відповідної військової частини або місця служби для продовження проходження військової служби.
Отже, з одного боку, цей Закон має на меті встановлення правових гарантій та механізмів повернення та продовження військової служби військовослужбовцям, які самовільно залишили військову частину або місце несення служби, але повернулися та висловили готовність належним чином виконувати свій військовий обов’язок. З іншого боку, законодавець надає командиру (начальнику) військової частини (установи) можливість самостійно оцінювати можливість конкретною особою продовження проходження військової служби.
За консультацією звертайтеся до експертів Стеллар Партнерс.
Відповідно до статті 209 Кримінального процесуального кодексу України (далі по тексту – КПК України), особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.
Процес затримання детально врегульовано статтею 208 Кримінального процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 208 КПК України затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, без ухвали слідчого судді, суду має право уповноважена службова особа, лише у випадках:
1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;
2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин;
3) якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності НАБУ;
4) якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні злочину, передбаченого статтями 255, 255-1, 255-2 Кримінального кодексу України.
Відповідно до ч. 2 ст. 208 КПК України затримати особу без ухвали слідчого судді, суду, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, уповноважена особа має право виключно у випадку, якщо підозрюваний не виконав обов’язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.
Відповідно до ч. 4 ст. 208 КПК України уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно:
Частиною п’ятою статті 208 КПК України передбачена обов’язковість складання протоколу про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину.
Окрім загальних відомостей протокол про затримання також повинен містити:
У разі якщо на момент затримання прізвище, ім’я, по батькові затриманої особи не відомі, у протоколі зазначається докладний опис такої особи та долучається її фотознімок.
Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому та надсилається прокурору.
Разом з тим, у своїй Постанові від 09 липня 2024 року у справі № 678/428/23 Верховний суд дійшов висновку, що сам факт відсутності протоколу про затримання особи, складеного відповідно до вимог ст. 208 КПК, у матеріалах кримінального провадження, жодним чином не свідчить про недопустимість всіх отриманих у подальшому доказів у цьому провадженні або ж про недопустимість слідчих дій (не можуть вважатися плодами отруйного дерева).
Означене порушення прав особи, яке виразилося у не складанні протоколу про затримання, несвоєчасному складанні протоколу про затримання або ж про затримання особи раніше, аніж це зазначено у протоколі затримання може бути усунуте шляхом констатації судом того часу затримання, коли воно реально відбулося.
За консультаціє звертайтеся до експертів Стеллар Партнерс.
Відповідно до чинного законодавства право на оскарження ухвал слідчого судді не є абсолютним та обмежується приписами статті 309 Кримінального процесуального кодексу України (далі також – КПК України), однак на практиці виникають випадки, коли необхідно оскаржити ухвали, прийняття яких прямо не передбачено нормами кримінально процесуального законодавства. Одними з таких є ухвали слідчого судді, якою відповідно до вимог Закону України «Про правовий режим воєнного стану» і Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах воєнного чи надзвичайного стану» вирішено долю речових доказів.
Статтею 24 КПК України кожному гарантовано право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Частинами 1-2 статті 309 Кримінального процесуального кодексу України визначено вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскарженими під час досудового розслідування. Разом з тим частиною третьою цієї статті передбачено, що скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді.
У Постанові Касаційного кримінального суду у справі № 317/1651/23 від 07 листопада 2023 року зазначено, що право особи на апеляційне оскарження, спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст. 6 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.
Постановою ККС від 27 лютого 2024 року № 991/1568/23 визначено, що законність та обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому, передбачене главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження.
Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 23 травня 2018 року у справі N 237/1459/17 зазначила, що оскільки слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів ст. 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в ч. 6 установлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК), а її зміст розкрито у ст. 24 КПК, згідно з ч. 1 якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, зокрема, суду, слідчого судді в порядку, передбаченому КПК.
У своїй Постанові № 757/32553/22-к від 18 березня 2024 року Верховний Суд доходить висновку, що ухвала слідчого судді, якою відповідно до вимог Закону України «Про правовий режим воєнного стану» і Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах воєнного чи надзвичайного стану» вирішено долю речових доказів та передано патрони уповноваженій особі військової частини, підлягає апеляційному оскарженню.
Отже, судом касаційної інстанції сформовано уставлену практику, відповідно до якої можливе оскарження на підставі ч. 6 ст. 9 КПК та, відповідно, п. 17 ч. 1 ст. 7 і ч. 1 ст. 24 КПК ухвал, які одночасно не зазначені в ч. 1 та ч. 2 ст. 309 КПК України, а також не передбачені кримінальним процесуальним законодавством.
У разі виникнення питань щодо захисту інтересів на досудовому розслідуванні чи судовому розгляді, в тому числі оскарження дій до слідчого судді, можна звернутись до адвокатів Стеллар Партнерс.
Трапляються ситуації, коли судді постановляють ухвалу про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, а сторона обвинувачення, в свою чергу, поновлює строк досудового розслідування та продовжує вчиняти дії спрямовані на розслідування кримінального правопорушення.
Звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, є однією з форм завершення досудового розслідування.
Пунктом 5 частини 1 статті 3 КПК передбачено, що досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується, зокрема направленням до суду обвинувального акту.
Разом з тим стаття 283 КПК України передбачає відновлення лише зупиненого, але не завершеного досудового розслідування. Це унеможливлює проведення дій спрямованих на розслідування кримінальних правопорушень після його завершення, а, отже, такі дії органів досудового розслідування, не відповідають нормам встановленими чинним КПК України.
Саме тому, суди касаційної інстанції зазвичай доходять до одностайного висновку, що зокрема відображено у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2022 року у справі № 753/6486/21 від 08 листопада 2022 року у справі № 636/336/21, що після повернення обвинувального акта, сторона обвинувачення вправі вчиняти лише дії спрямовані на усунення його недоліків – приведення у відповідність статті 291 КПК України, та не може вчиняти інші процесуальні дії, в тому числі поновлювати строк досудового розслідування та проводити слідчі (розшукові) дії.
Також в своїх висновках судді звертають увагу на те, що КПК від 2012 було ліквідовано можливість повернення справи на додаткове розслідування, а проведення інших після повернення суддею обвинувального акта є нічим інших як додатковим розслідування.
Підтвердження такого висновку відображено також у Постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду 15 квітня 2024 рок справа № 753/25892/21 повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору у зв’язку з тим, що вони не відповідають вимогам КПК України (п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України), не відновлює досудове розслідування.
В ухвалі про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору суд першої інстанції не вправі зазначати про неповноту чи неправильність досудового розслідування, неправильність кримінально-правової оцінки діяння та про необхідність проведення органом досудового розслідування слідчих (розшукових) дій та/або негласних слідчих (розшукових) дій.
Сторона обвинувачення після постановлення судом такої має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду.
Отриманні докази в результаті проведення слідчих (розшукових) дії, негласні слідчі (розшукові) дії та/або прийняті процесуальні рішення, які не є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду, повинні визнаватись недопустимими, як отримані після закінчення досудового розслідування.
Також Об’єднана палата звертає увагу на необхідність дотримання розумності строку усунення недоліків в обвинувальному акті.
Отже, сторона обвинувачення, після повернення обвинувального акта, може лише привести його у відповість до статті 290 КПК України, та не може вчиняти будь-яких інших процесуальних дій, вчинення ж таких дій тягне за собою визнання недопустимими доказів отриманих внаслідок проведення таких дій.
За консультацією звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс
Питання недопустимості доказів є однією з основних проблем в кримінальному процесі, адже в кожному конкретному випадку потрібно визначити наявність істотного порушення прав особи.
Одним з таких питань є не роз’яснення особі приписів ст. 18 КПК України, яка гарантує свободу від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї.
У статті 63 Конституції України закріплено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе.
Цю норму деталізовано у статті 18 Кримінального процесуального Кодексу України.
Так, жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.
У своїх висновках ЄСПЛ констатує, що дійсно, хоча стаття 6 однозначно не каже про право зберігати мовчання і не свідчити проти себе, проте це – загальновизнана міжнародно-правова норма, котра є осердям поняття справедливого судового розгляду, якому присвячена стаття 6. Захищаючи підозрюваного від неправомірного тиску з боку влади, цей імунітет допомагає уникнути судових помилок і гарантувати результат, до якого прагне стаття 6 («Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» (John Murray v. the United Kingdom) [ВП], § 45; «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) [ВП], § 92).
Тобто не дотримання приписів статті 18 КПК є не лише порушенням норм національного законодавства, конституційних прав людини, а і міжнародно-правових.
Верховний Суд у своїй Постанові від 03 липня 2018 у справі № 568/1121/16-к зазначав: «Процесуальним законом визначений обов’язок суду визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння як отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права, що у наслідку має визнання таких доказів недопустимими.»
Однак у Постанові від 24.01.2024 у справі № 175/1906/22 Касаційний кримінальний суд Верховного Суду (далі – КПК України) дійшов висновку про те, що інформацію стосовно вчинення кримінального правопорушення працівник поліції одержав від обвинуваченого без усвідомлення того факту, що той має при собі заборонені речі або речовини, тобто скоює злочин. За цих обставин колегія суддів не може стверджувати про порушення права свободи від самовикриття, оскільки підстави неповідомлення особі про його права зрозумілі.
Разом з тим у цій же Постанові Суд зазначає, що зі змісту ст. 18 КПК України випливає, що інформування особи про гарантоване їй право зберігати мовчання має бути забезпечене в разі наявності підстав вважати, що було вчинене кримінальне правопорушення та за умови ймовірної причетності цієї особи до його скоєння.
Не роз’яснення за таких обставин права особи на свободу від самовикриття має визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод, а докази, одержані на їх підставі, – недопустимими.
За додатковою консультацією звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс.
З 28.03.2024 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінального процесуального кодексів України та інших законодавчих актів України щодо удосконалення видів кримінальних покарань» (далі – Закон № 3342-ІХ).
Стеллар Партнерс проаналізувала основні положення Закону № 3342-ІХ, суть яких зводиться до наступного.
Положення Закону № 3342-ІХ вносять зміни до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України та запроваджують вид основного покарання як пробаційний нагляд.
Особливість пробаційного нагляду, як основного виду покарання – це відсутність ізоляції засудженого від суспільства шляхом застосування до нього наглядових та соціально-виховних заходів.
Пробаціний нагляд покладається на засудженого судом під час проголошення вироку.
Суд покладає на засудженого до пробаційного нагляду такі обов’язки:
1) періодично з’являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
2) повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну свого місця проживання, роботи або навчання;
3) не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Також додатково, окрім зазначених вище обов’язків, суд може покласти на засудженого додаткові обов’язки:
1) використовувати електронний засіб контролю і нагляду та проживати за вказаною у рішенні суду адресою;
2) дотримуватися встановлених судом вимог щодо вчинення певних дій, обмеження спілкування, пересування та проведення дозвілля;
3) працевлаштуватися або за направленням уповноваженого органу з питань пробації звернутися до органів державної служби зайнятості для реєстрації як безробітного та працевлаштуватися, якщо йому буде запропоновано посаду (роботу);
4) виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою;
5) пройти курс лікування від наркотичної, алкогольної залежності, розладів психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
Пробаційний нагляд призначається на строк від одного до п’яти років.
Пробаційний нагляд може бути застосований за злочинні діяння, передбачені окремими частинами статтей Кримінального кодексу України, зокрема:
– умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони;
– перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення;
– умисне легке тілесне ушкодження;
– побої та мордування;
– домашнє насильство;
– погрози вбивством;
– зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби;
– зараження венеричною хворобою;
– ненадання допомоги хворому медпрацівником;
– насильницьке донорство;
– експлуатація дітей;
– примушування до вступу в статевий зв’язок;
– порушення порядку фінансування політичної партії і передвиборної агітації;
– ухилення від сплати аліментів;
– розголошення таємниці усиновлення;
– перешкоджання професійній діяльності журналістів;
– грубе порушення законодавства про працю;
– невиплату зарплати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат;
– порушення недоторканності приватного життя, права на отримання освіти та на безоплатну меддопомогу;
– крадіжку, грабіж, хуліганство і шахрайство;
– незаконне використання з метою отримання прибутку гуманітарної допомоги та благодійних пожертв;
– підроблення документів;
– розголошення банківської таємниці;
– незаконну порубку, перевезення, зберігання і збут лісу;
– за браконьєрство;
– публічні заклики до вчинення теракту;
– наругу над могилою;
– ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів;
– створення або утримання місць розпусти і звідництво;
– посів або вирощування снотворного маку чи конопель;
– незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту.
Виконання покарання у виді пробаційного нагляду покладається на уповноважені органи з питань пробації за місцем проживання засудженого. Строк відбування покарання починається з моменту постановки засудженого на облік органом з питань пробації.
У разі порушення відбування покарання у вигляді пробаційного нагляду, ст. 369 КК України передбачено кримінальну відповідальність у вигляді обмеження волі строком не більше 3 років.
У випадку виникнення питання щодо адвокатського супроводу в суді, консультації, звертайтеся до команди Стеллар Партнерс.
Доволі поширеними є випадки вилучення майна під час обшуку всупереч тому, що таке майно не зазначене в ухвалі слідчого судді.
Приписами ч.1 ст.167 КПК України визначено, що тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене у частині другій цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення, або його спеціальну конфіскацію в порядку, встановленому законом.
Відповідно до частиною 2 статті 167 КПК, тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони:
1) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди;
2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення;
3) є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом;
4) одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від них, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено.
Адвокати «Стеллар Партнерс» відмічають, що заборонено вилучення (виїмка) матеріальних носіїв інформації, пов’язаних із веденням Центральним депозитарієм цінних паперів та депозитарними установами системи депозитарного обліку цінних паперів, облікової системи часток і внесенням змін до них.
Відповідно до частини другої статті 168 КПК України:
Частиною третьою стаття 168 КПК України передбачено обов’язок слідчого, прокурора, іншої уповноваженої службової особи під час затримання або обшуку і тимчасового вилучення майна або негайно після їх здійснення скласти відповідний протокол, копія якого надається особі, у якої вилучено майно, або її представнику.
Відповідальність за схоронність такого майна покладена на уповноважену службову особу, а порядок його забезпечення встановлений Кабміном.
Окремо адвокати АО «Стеллар Партнерс» зауважують, що речі, які вилучені з обігу не є тимчасово вилученим майном і не підлягають арешту, однак підлягають вилученню відповідно до ч.7 ст. 236 КПК України.
Як приклад, слушним є звернення до постанови Верховного Суду від 27 вересня 2022 року у справі № 233/5393/20.
Так, згідно фабули справи, був вилучений пістолет, який відповідно до висновку експерта є ручною вогнепальною зброєю.
При проведенні обшуку його власник не мав дозволу на зберігання вогнепальної зброї, тобто у цьому конкретному випадку вилучений пістолет відносився саме до предметів, які вилучені законом з обігу, а тому він не міг вважатися тимчасово вилученим майном і не потребував обов`язкового накладення на нього арешту слідчим суддею.
Частиною 5 статті 171 КПК України передбачено, що клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено, а у разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді – протягом 48 годин після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено.
Що робити, якщо на тимчасово вилучене майно не наклали арешт і не повертають?
Як зазначають адвокати АО «Стеллар Партнерс», одним з можливих форм захисту у такому випадку є звернення до суду з скаргою на особу, яка не повертає тимчасово вилучене майно.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржена бездіяльність слідчого, дізнавача, прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу.
Частиною першою статті 304 КПК України встановлено, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача чи прокурора, передбачені частиною першою статті 303 цього Кодексу, можуть бути подані особою протягом десяти днів з моменту прийняття рішення, вчинення дії або бездіяльності. Якщо рішення слідчого, дізнавача чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії.
Однак неповернення тимчасово вилученого майна є триваючим порушенням, саме тому до нього не можливо застосувати вимоги ч.1 ст. 304 КПК України.
На практиці більшість суддів приходить до висновків, що бездіяльність з неповернення майна віднесена до категорії триваючих, оскільки строк виконання слідчим, прокурором обов`язку негайно повернути особі вилучене майно у часі не обмежений.
Тому, моментом завершення такого обов`язку є винятково його виконання.
Така бездіяльність має лише початковий момент, однак не має кінцевого строку.
Схожа думка висловлена в Узагальненні «Про практику розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність» від 12.01.2017 року, результати аналізу змісту ч.5 ст.171 КПК свідчать про те, що вона встановлює обов’язок слідчого, прокурора подати клопотання про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше від наступного робочого дня після вилучення майна. У свою чергу, за умови невиконання такого обов’язку в зазначених суб’єктів виникає інший обов’язок — негайно повернути особі вилучене майно, строк виконання якого не обмежується в часі, а отже, моментом завершення виконання такого обов’язку є винятково його виконання.
Саме тому немає підстав повертати скарги на бездіяльність, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна, з підстав пропущеного строку звернення з такою скаргою, оскільки така бездіяльність має лише початковий момент, однак не має кінцевого строку.
Проте нажаль, далеко не поодинокі випадки коли суди не вважають такі порушення триваючими та повертають скарги власників тимчасового майна, це зокрема вбачається з ухвали від 22 лютого 2021 року справі № 761/6918/21.
Така скарга відповідно до статті 306 КПК України розглядається слідчим суддею місцевого суду, а в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, – слідчим суддею Вищого антикорупційного суду не пізніше сімдесяти двох годин з моменту надходження скарги за обов’язкової участі скаржника.
За більш детальною інформацією звертайтесь до адвокатів Адвокатського об’єднання «Стеллар Партнерс».
Розгублена та метушлива реакція особи, яку викликає на допит орган досудового слідства є досить поширеним явищем, що трапляється на практиці та, в підсумку, може впливати на результат такої слідчої дії та відповідно на права та інтереси допитуваної особи.
Роль адвоката на цьому етапі є вкрай важливою та потребує ретельної підготовки через що виникає необхідність у роз’ясненні основних аспектів та важливості участі захисника.
Частина перша статті 50 КПК України закріплює право на захист своїх прав та інтересів учасників кримінального провадження за допомогою адвоката.
Основні функції адвоката під час допиту:
На цьому етапі адвокат:
З більш детальним алгоритмом дій адвоката під час допиту, правничого захисту інтересів свідка, підозрюваного, обвинуваченого під час допиту, рекомендуємо звернутись до адвокатів АО «Стеллар Партнерс».
Як зазначає адвокат АО «Стеллар Партнерс» Олександр Ігнатенко, недопустимість доказів у кримінальних провадженнях залишається актуальним питанням, оскільки на практиці досить поширеними є випадки коли сторона обвинувачення надає суду докази, отримані з порушенням процесуального законодавства.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постанові колегії суддів Касаційного кримінального суду від 08.10.2019 у справі № 639/8329/14-к (провадження №51-8259км18), згідно з ч. 1 ст. 87 КПК України, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Вирішуючи питання про застосування правил ст. 87 КПК України до наданих сторонами доказів, суд виходить з того, що ці положення є підставою для визнання доказів недопустимими не з будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи.
Таким чином, імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини – заборони катування й нелюдського поводження (ст. 3 Конвенції, ч. 1 ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. “с” ч. 3 ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. “d” ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім`ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України). В кожному з зазначених випадків простежується чіткий зв`язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України.
З огляду на таке адвокати АО «Стеллар Партнерс» звертають увагу що , суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен насамперед з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання.
Питання недопустимості похідних доказів також неодноразово розглядалося судами касаційної інстанції.
Згідно правових позицій викладених у постановах ККС ВС від 04.02.2020 справа № 311/1110/18, від 08.10.2019 у справі № 639/8329/14-к та від 12.11.2019 у справі № 236/863/17 при вирішенні питання щодо допустимості похідних доказів, суд має встановити не лише те, що первісний доказ отриманий з істотним порушенням фундаментальних прав і свобод людини і використовувався в процедурах, які призвели до отримання похідного доказу, а також те, що похідний доказ здобутий саме завдяки тій інформації, яка міститься в первісному доказі, що визнаний недопустимим на підставі частин 1-3 статті 87 КПК.
Визнання недопустимими первісних доказів за іншими правилами допустимості, передбаченими КПК, саме по собі не дає підстав для визнання недопустимими похідних доказів на підставі частини 1 статті 87.
Відповідно до постанови ККС ВС від 25.09.2018 у справі № 210/4412/15-к при визнанні того чи іншого доказу недопустимим, суд має зазначати конкретну норму процесуального закону, порушення якої, з урахуванням наслідків такого порушення та можливістю (неможливістю) їх усунення, дає підстави дійти висновку щодо недопустимості того чи іншого доказу.
Разом з тим у постанові ККС ВС від 05.08.2020 у справі № 334/5670/18 зазначено, щодо існування інших (умовних) підстав для визнання доказів недопустимими, судам необхідно у кожному конкретному кримінальному провадженні з`ясувати, до яких наслідків порушення вимог кримінального процесуального закону призвели і чи є ці наслідки незворотними (тобто такими, що не можуть бути усунені під час судового розгляду).
Якщо мова йде про визнання доказів, отриманих під час слідчих (розшукових) дій, недопустимими, це здебільшого стосується наявності сумнівів у достовірності відомостей, отриманих в результаті їх проведення.
При цьому, для визнання недопустимим, кожний доказ має бути оцінений судом як автономно, так і в сукупності з іншими доказами, а в рішенні суду – наведено належне обґрунтування та мотиви, які би вказували на підставу визнання цього доказу недопустимим.
Стосовно ж визнання доказу недопустимим за правилом «плодів отруєного дерева», то у рішенні суду має бути чітко доведено похідний характер інформації, яка стала фактичною підставою для проведення відповідної слідчої (розшукової) дії, від дій, якими були істотно порушені права та свободи людини (Постанова Верховного суду від 04.02.2020 справа № 311/1110/18).
Відповідно доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree) недопустимими є докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок суттєвого порушення прав та свобод людини. Ця доктрина передбачає заборону використання даних, отриманих на підставі або з використанням доказів визнаних недопустимими.
У кримінальному процесуальному законі дана доктрина має своє правове втілення у положеннях ч.1 ст. 87 КПК України, згідно з якою недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Отже, під час доведення надання стороною обвинувачення суду недопустимих доказів, недостатньо довести лише отримання цих доказів з порушенням кримінально-процесуальних норм, але й необхідно чітко обґрунтувати в чому полягає істотне порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Більш детальну інформацію та роз’яснення можна отримати у адвокатів АО «Стеллар Партнерс»
Дніпровським районним судом міста Києва розглядається обвинувальний акт за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358 КК України.
Прокурором заявлено клопотання про продовження обвинуваченим міри запобіжного заходу нічного домашнього арешту з огляду на наявність передбачених ст. 177 КПК України ризиків:
Обвинувачені можуть переховуватись від органів досудового розслідування, суду ухилятись від явки до органів досудового розслідування або суду;
Обвинувачені можуть впливати на свідків у кримінальному провадженні з метою примушування їх до зміни раніше даних показів;
Обвинувачені можуть вчиняти інші кримінальні правопорушення .
Проте, завдяки професійній роботі захисників, які детально, чітко та обґрунтовано довели відсутність передбачених ст. 177 КПК України ризиків, суд відмовив у задоволенні клопотання прокурора та змінив запобіжний захід обвинуваченого з нічного домашнього арешту на особисте зобов’язання.
Суд мотивував наявність запобіжного заходу лише тяжкістю інкримінованих кримінальних правопорушень, що вимагає наявність запобіжного заходу.
Позиція захисту в суді була представлена адвокатом АО «Стеллар Партнерс» Олександром Ігнатенко.