Накладення арешту на частку в статутному капіталі

Заходи забезпечення позову є важливим елементом в процесі здійснення правосуддя, оскільки спрямовані на те, щоб рішення суду було виконано в подальшому.

Накладення арешту на часту в статутному капіталі має деякі аспекти, що зумовлено особливостями такого виду майна.

Так, у Постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 910/16868/19 зазначено, що частка у статутному капіталі товариства є особливим видом майна. Вона сама по собі не має вартості. Її вартість напряму залежить від вартості майна самого товариства.

Отже, при створенні товариства ринкова вартість частки зазвичай дорівнює її номінальній вартості. Тоді як з перебігом часу ця цифра стає “історичною”, а ринкова вартість частки може суттєво зрости (якщо бізнес товариства буде успішним) або зменшитися (якщо товариство буде вести збиткову господарську діяльність).

Відповідно до частини десятої статті 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову не повинні порушувати прав інших акціонерів (учасників) господарського товариства. Зокрема, крім випадків, передбачених частиною дев`ятою цієї статті, заборона вчиняти дії має стосуватися лише акцій або корпоративних прав, безпосередньо пов`язаних з предметом спору.

Так, у  своїх Постановах від 29 березня 2021 року від 19.01.2021 у справі № 902/774/20, від 25.01.2021 у справі № 902/775/20 Верховний Суд доходить висновку, що такий спосіб забезпечення позову як накладення арешту на майно у корпоративному спорі може узгоджуватися, зокрема, з такою вимогою майнового характеру як стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю. Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватися з предметом та підставами позову. Оскільки позовні вимоги, заявлені в цій справі, є вимогами немайнового характеру, то такий захід забезпечення позову як накладення арешту на майно не є співмірним з предметом спору в цій справі.

У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2021 року, справа № 910/5116/21, предметом спору якої було витребування з володіння особи частини частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, Суд зазначив, що з урахуванням обставин, покладених в основу вимог заявника, подання доказів, які б свідчили про ймовірність ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту порушених прав позивача, не є визначальною умовою для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки до ухвалення рішення і набуття ним чинності відповідач може у будь-який момент безперешкодно відчужити свою частку, зокрема шляхом укладення договору дарування, і при цьому він може не здійснювати жодних дій, які б могли опосередковано свідчити про намір вчинити дарування частки, як-то отримувати згоду від інших учасників тощо.

Висновки викладені у постанові КГС ВС від 23.02.2024 у справі Nº 910/9426/23, предметом спору якої було витребування з володіння частки в статутному капіталі, скасування наказу, зобов`язання відновити запис в реєстрі, зводяться до того,  що накладення арешту на частку в статутному капіталі та належне підприємству нерухоме майно жодним чином не вплине на поточну господарську діяльність підприємства, адже не впливає на можливість укладання договорів з контрагентами, здійснення поточної господарської діяльності. Існування таких заходів надасть реальну можливість поновлення порушених прав позивача, по захист яких він звернувся до суду, у випадку задоволення його позову, адже метою такого позову є відновлення права власності на придбану частку, майнова цінність якої і полягає в її активах, на базі яких останнє здійснює свою господарську діяльність і, відповідно, забезпечує його власнику можливість отримання прибутку.

Отже, у випадку якщо суд дійде висновку, що накладання арешту на частку в статутному капіталі є адекватним та співмірним із заявленими позовними вимогами, тобто наявна майнова вимога у спорі, а невжиття такого заходу забезпечення позову може призвести до неможливості та/або значного ускладнення виконання рішення суду, у разі задоволення позову, то суддя повинен накласти такий арешт.

За консультацією звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс.

Відповідно до чинного законодавства право на оскарження ухвал слідчого судді не є абсолютним та обмежується приписами статті 309 Кримінального процесуального кодексу України (далі також – КПК України), однак на практиці виникають випадки, коли необхідно оскаржити ухвали, прийняття яких прямо не передбачено нормами кримінально процесуального законодавства. Одними з таких є ухвали слідчого судді, якою відповідно до вимог Закону України «Про правовий режим воєнного стану» і Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах воєнного чи надзвичайного стану» вирішено долю речових доказів.

Статтею 24 КПК України кожному гарантовано право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Частинами 1-2 статті 309 Кримінального процесуального кодексу України визначено вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскарженими під час досудового розслідування. Разом з тим частиною третьою цієї статті передбачено, що скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді.

У Постанові Касаційного кримінального суду у справі № 317/1651/23 від 07 листопада 2023 року зазначено, що право особи на апеляційне оскарження, спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст. 6 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.

Постановою ККС від 27 лютого 2024 року № 991/1568/23 визначено, що законність та обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому, передбачене главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження.

Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 23 травня 2018 року у справі N 237/1459/17 зазначила, що оскільки слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів ст. 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в ч. 6 установлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК), а її зміст розкрито у ст. 24 КПК, згідно з ч. 1 якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, зокрема, суду, слідчого судді в порядку, передбаченому КПК.

У своїй Постанові № 757/32553/22-к від 18 березня 2024 року Верховний Суд доходить висновку, що ухвала слідчого судді, якою відповідно до вимог Закону України «Про правовий режим воєнного стану» і Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах воєнного чи надзвичайного стану» вирішено долю речових доказів та передано патрони уповноваженій особі військової частини,  підлягає апеляційному оскарженню.

Отже, судом касаційної інстанції сформовано уставлену практику, відповідно до якої можливе оскарження на підставі ч. 6 ст. 9 КПК та, відповідно, п. 17 ч. 1 ст. 7 і ч. 1 ст. 24 КПК ухвал, які одночасно не зазначені в ч. 1 та ч. 2 ст. 309 КПК України, а також не передбачені кримінальним процесуальним законодавством.

У разі виникнення питань щодо захисту інтересів на досудовому розслідуванні  чи судовому розгляді, в тому числі оскарження дій до слідчого судді, можна звернутись до адвокатів Стеллар Партнерс.

 

Трапляються ситуації, коли судді постановляють ухвалу про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, а сторона обвинувачення, в свою чергу, поновлює строк досудового розслідування та продовжує вчиняти дії спрямовані на розслідування кримінального правопорушення.

Звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, є однією з форм завершення досудового розслідування.

Пунктом 5 частини 1 статті 3 КПК передбачено, що досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується, зокрема направленням до суду обвинувального акту.

Разом з тим стаття 283 КПК України передбачає відновлення лише зупиненого, але не завершеного досудового розслідування. Це унеможливлює проведення дій спрямованих на розслідування кримінальних правопорушень після його завершення, а, отже, такі дії органів досудового розслідування, не відповідають нормам встановленими чинним КПК України.

Саме тому, суди касаційної інстанції зазвичай доходять до одностайного висновку, що зокрема відображено у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2022 року у справі № 753/6486/21 від 08 листопада 2022 року у справі № 636/336/21, що після повернення обвинувального акта, сторона обвинувачення вправі вчиняти лише дії спрямовані на усунення його недоліків – приведення у відповідність статті 291 КПК України, та не може вчиняти інші процесуальні дії, в тому числі поновлювати строк досудового розслідування та проводити слідчі (розшукові) дії.

Також в своїх висновках судді звертають увагу на те, що КПК від 2012 було  ліквідовано можливість повернення справи на додаткове розслідування, а проведення інших після повернення суддею обвинувального акта є нічим інших як додатковим розслідування.

Підтвердження такого висновку відображено також у Постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду 15 квітня 2024 рок справа № 753/25892/21  повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору у зв’язку з тим, що вони не відповідають вимогам КПК України (п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України), не відновлює досудове розслідування.

В ухвалі про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору суд першої інстанції не вправі зазначати про неповноту чи неправильність досудового розслідування, неправильність кримінально-правової оцінки діяння та про необхідність проведення органом досудового розслідування слідчих (розшукових) дій та/або негласних слідчих (розшукових) дій.

Сторона обвинувачення після постановлення судом такої має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду.

Отриманні докази в результаті проведення  слідчих (розшукових) дії, негласні слідчі (розшукові) дії та/або прийняті процесуальні рішення, які не є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду, повинні визнаватись недопустимими, як отримані після закінчення досудового розслідування.

Також Об’єднана палата звертає увагу на необхідність дотримання розумності строку усунення недоліків в обвинувальному акті.

Отже, сторона обвинувачення, після повернення обвинувального акта, може лише привести його у відповість до статті 290 КПК України, та не може вчиняти будь-яких інших процесуальних дій, вчинення ж таких дій тягне за собою визнання недопустимими доказів отриманих внаслідок проведення таких дій.

За консультацією звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс

Питання недопустимості доказів є однією з основних проблем в кримінальному процесі, адже в кожному конкретному випадку потрібно визначити наявність істотного порушення прав особи.

Одним з таких питань є не роз’яснення особі приписів ст. 18 КПК України, яка гарантує свободу  від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї.

У статті 63 Конституції України закріплено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе.

Цю норму деталізовано у статті 18 Кримінального процесуального Кодексу України.

Так, жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.

У своїх висновках ЄСПЛ констатує, що дійсно, хоча стаття 6 однозначно не каже про право зберігати мовчання і не свідчити проти себе, проте це – загальновизнана міжнародно-правова норма, котра є осердям поняття справедливого судового розгляду, якому присвячена стаття 6. Захищаючи підозрюваного від неправомірного тиску з боку влади, цей імунітет допомагає уникнути судових помилок і гарантувати результат, до якого прагне стаття 6 («Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» (John Murray v. the United Kingdom) [ВП], § 45; «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) [ВП], § 92).

Тобто не дотримання приписів статті 18 КПК є не лише порушенням норм національного законодавства, конституційних прав людини, а і міжнародно-правових.

Верховний Суд у своїй Постанові від 03 липня 2018 у справі № 568/1121/16-к зазначав: «Процесуальним законом визначений обов’язок суду визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння як отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права, що у наслідку має визнання таких доказів недопустимими

Однак у Постанові від 24.01.2024 у справі № 175/1906/22 Касаційний кримінальний суд Верховного Суду (далі – КПК України) дійшов висновку про те, що інформацію стосовно вчинення кримінального правопорушення працівник поліції одержав від обвинуваченого без усвідомлення того факту, що той має при собі заборонені речі або речовини, тобто скоює злочин. За цих обставин колегія суддів не може стверджувати про порушення права свободи від самовикриття, оскільки підстави неповідомлення особі про його права зрозумілі.

Разом з тим у цій же Постанові Суд зазначає, що зі змісту ст. 18 КПК України випливає, що інформування особи про гарантоване їй право зберігати мовчання має бути забезпечене в разі наявності підстав вважати, що було вчинене кримінальне правопорушення та за умови ймовірної причетності цієї особи до його скоєння.

Не роз’яснення за таких обставин права особи на свободу від самовикриття має визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод, а докази, одержані на їх підставі, – недопустимими.

За додатковою консультацією звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс.

 

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (стаття 43 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами (пункт 1 частини першої статті 92 Конституції України).

Водночас, відповідно до статті 11 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статті 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, військовослужбовці зобов`язані свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, неухильно виконувати вимоги статутів Збройних Сил України, поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків.

Згідно з абзацом 17 статті 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України солдат зобов`язаний і під час перебування поза розташуванням військової частини поводитися з гідністю і честю, не допускати порушень громадського порядку та негідних вчинків.

Виникають ситуації коли військового позбавляють додаткових виплат, з огляд на вчинення ним правопорушення не пов’язаного зі службою.

Наприклад, порушення ПДР.

Командири, дізнавшись, що військовий порушив вимоги закону, які не пов’язані з військовою службою, одразу позбавляють його додаткових виплат.

Проте, такі рішення не завжди відповідають вимогам законодавства.

Юристи Стеллар Партнерс виокремлюють випадки, коли за вчинення правопорушення військовим позбавлення додаткових винагород є безпідставним.

Додаткова винагорода, передбачена Постановою № 168  та встановлена на період дії воєнного стану, є новим та особливим видом у системі грошового забезпечення, зокрема військовослужбовцям, виплата якої, з одного боку, має регулярний щомісячний характер, а з іншого, – обмежена строком дії воєнного стану в Україні.

Правова природа такої виплати невід`ємно пов`язана із особливим характером служби, із здійсненням спеціальних повноважень, які змістовно випливають із статусу військовослужбовця та передбачені законом і мають компенсаційну мету, – часткова відплата за особливості несення служби в умовах війни.

Так, грошове забезпечення передбачене пунктом 15 Розділу I «Загальні положення» Постанови №168, не виплачується: за час надання військовослужбовцям відпусток відповідно до чинного законодавства України, за якими не передбачено збереження заробітної плати; якщо виплачуються академічні стипендії; за час відсутності на службі без поважних причин одну добу і більше; за час перебування на лікуванні в лікарняних закладах понад встановлені чинним законодавством строки; за час тимчасового виконання обов`язків понад два місяці за новими посадами у зв`язку з переведенням військової частини на інший штат (внесення змін до штату); за час тримання військовослужбовців під вартою чи перебування під цілодобовим домашнім арештом; за час відбування покарання на гауптвахті військовослужбовцями строкової військової служби. Військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення. Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.

Таким чином, питання невиплати військовослужбовцю додаткової винагороди у зв`язку з вчиненням адміністративного правопорушення, яке є предметом спірних правовідносинах, Постанова №168 не врегульовує.

Як вказує Верховний Суд, пункт 10 рішення Міністра оборони України від 25 березня 2022 року №248/1298, яким передбачено умову не включення до наказів про виплату додаткової винагороди військовослужбовців у разі вчинення інших дій (бездіяльності), які мають ознаки адміністративного або кримінального правопорушення, слід пов`язувати з проходженням військової служби.

Цей висновок міститься в Постанові Верховного Суду від 20.03.2024 по справі № 560/7178/22.

Отже, позбавлення додаткових виплат військовослужбовцю можливе лише якщо останній вчинив правопорушення, яке нерозривно пов’язане з несенням служби.

Якщо вчинено інше правопорушення, що не пов’язано з несенням служби, позбавлення передбаченої Постановою № 168 додаткової винагороди є безпідставним.

У разі виникнення додаткових юридичних питань щодо виплат, винагород військовим, судового захисту в суді, звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс.

 

За загальним правилом особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів (стаття 617 Цивільного кодексу України).

У свою чергу, як вказують адвокати Стеллар Партнерс, Верховний Суд притримується позиції, що договір є універсальним регулятором приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право – обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.

Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при:

(1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін;

(2) розірванні договору в судовому порядку;

(3)  відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом;

(4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Усталеним як в цивілістичній доктрині, так і судовій практиці під принципами виконання зобов`язань розуміються загальні засади, згідно з якими здійснюється виконання зобов`язання. Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов`язань, серед яких: належне виконання зобов`язання; реальне виконання зобов`язання; справедливість, добросовісність та розумність.

Як вказує Верховний Суд, за допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема:

– застосування конструкції форс-мажору в своїх відносинах (на які випадки поширюється форс-мажор, які правові наслідки існування форс-мажору (наприклад, право на зміну чи розірвання договору);

– чим підтверджується форс-мажор;

– чи впливає існування форс-мажору на виконання цивільно-правового зобов`язання, яке виникло на підставі такого договору;

– як позначається існування форс-мажору на строках виконання цивільно-правового зобов`язання, яке виникло на підставі договору.

Цього висновку Верховний Суд прийшов в Постанові за 13.03.2024 у справі № 686/16312/22 (режим доступу для ознайомлення: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117823557).

У разі виникнення юридичних питань по договору, застосування інституту форс-мажору, захисту інтересів в суді, звертайтеся до юристів Стеллар Партнерс.

 

 

 

Велика Палата Верховного Суду, в Постанові за 29.02.2024 по справі № 580/4531/23 остаточно розмежувала підсудність спорів за позовом податкової, предметом якого є вимоги про визнання недійсним договору.

Податкова звертаючись до адміністративного суду з позовом визначила, що  правовою підставою позову є порушення статей 203, 215, 228 ЦК України з огляду на те, що оспорюваний договір укладений без наміру його виконання, а складені на його підставі документи були використані виключно в податковому обліку з метою заниження сум податкових зобов`язань.

Адміністративний суд відмовив у відкритті провадження по справі, вказавши, що це спір підсудний господарському судочинству.

Висновок адміністративного суду підтримала Велика Палата Верховного Суду.

Верховний Суд виснував, що за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства.

У разі, якщо суб`єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює правочин (договір), укладений суб`єктами приватного права (господарюючими суб`єктами), з підстав його недійсності, визначених цивільним законом, то такий спір не підсудний адміністративному суду.

За більш детальною інформацією щодо підсудності спорів, захисту в суді прав, оскарження дій податкової,  звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс.

За загальним правилом, право на отримання аліментів на дитину можна поділити:

На те, що виникає до народження дитини;

На те, що виникає після народження дитини.

Трапляється, що клієнти, які звертаються до адвокатів Стеллар Партнерс щодо аліментів задають питання: чи має право на аліменти матір, яка ще не народила, проте батько ухиляється від утримування сім’ї?

Згідно статті 84 Сімейного кодексу України (далі також СК України) дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності; дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка – батька дитини до досягнення дитиною трьох років; право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу; право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має і в разі розірвання шлюбу.

Дружина з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка батька дитини до досягнення дитиною трьох років.

Тобто, стаття  84 СК України регламентує умову виникнення права дружини на утримання під час вагітності та у разі проживання з нею дитини – чоловік може надавати матеріальну допомогу.

Принципове положення окресленої вище норми полягає у тому, що право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища.

Також, це питання можливо ініціювати разом з позовом про розірвання шлюбу.

Отже, Сімейний кодекс України визначає право дружини-матері на утримання чоловіком-батьком на стадії вагітності та до досягнення дитиною трирічного віку незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища.

Проте, умовою таких алементів є те, що  чоловік повинен фінансово мати таку можливість.

Це підлягає доведенню в суді на підставі відповідних доказів.

Подання ж до суду доказів того, що дружина, з якою проживає дитина, потребує матеріальної допомоги, не є обов`язковим, оскільки право на аліменти належить дружині-матері незалежно від цієї обставини.

Отже, сімейним законодавством передбачено право на утримання чоловіком-батьком вагітної дружини, а також дружини, з якою проживає дитина до досягнення дитиною трирічного віку незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік спроможний надавати таку матеріальну допомогу.

Подання суду доказів того, що дружина, яка вагітна чи з якою проживає дитина, потребує матеріальної допомоги, не є обов`язковим, оскільки право на аліменти належить дружині-матері незалежно від цієї обставини.

Таким чином, безумовне право дружини на аліменти до пологів так і протягом 3 років після народження, згідно з аналізу судової практики, виникає на підставі складу юридичних фактів:

–  проживання з нею дитини, яка не досягла трьох років;

– походження дитини від чоловіка (кровне споріднення) або наявність між ними іншого юридично значущого зв`язку (усиновлення, факт біологічного походження);

– здатність чоловіка надавати матеріальну допомогу.

Для виникнення у дружини права на аліменти від її чоловіка потрібна сукупність вказаних вище фактів.

Тому, під час звернення до суду з позовом необхідно зібрати належну доказову базу та обґрунтувати правову позицію.

За більш детальною консультацією можна звернутись до команди Стеллар Партнерс.

Виграш господарського спору не є гарантією прийняття Судом додаткового рішення про компенсацію витрат на правничу допомогу. Стеллар Партнерс роз’яснюють особливості.

За загальним правилом, судові витрати, в тому числі витрати на адвоката покладаються судом на позивача – у разі задоволення позову, на відповідача – у разі відмови в задоволенні позову.

Проте, може виникнути ситуація, коли витрати на адвоката документально підтверджені, до суду подані відповідальні докази але суд відмовляє в їх задоволенні.

При чому, відмова в задоволенні стягнення витрат на адвоката пов’язана не з документальними недоліками оплат адвокатських послуг.

В чому ж тоді суть – роз’яснює Адвокатське об’єднання «Стеллар Партнерс».

Потрібно не забувати, що ч. 9 ст. 129 ГПК України передбачено, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Досить часто, на практиці, адвокати в спорах, які є теоретично виграшними, а позиція опонентів в суді не підкріплена доказами та законодавством, подають до суду ряд документів, що призводить до затягування прийняття судового рішення та надмірного обтяження матеріалів справи.

Такі дії призводять до затягування строків розгляду справи, можливих зривів судових процесів та надмірного обтяження матеріалів справи доказами, які не стосуються предмету спору.

Після ухвалення судового рішення на користь Сторони, суд відмовляє повністю у стягненні витрат на правничу допомогу, мотивуючи своє рішення ч. 9 ст. 129 ГПК України та детально прописуючи зловживання процесуальними правами у справі.

Такі висновки вже починають з’являтися в судовій практиці.

Наведене призводить до негативних фінансових наслідків для клієнта, який фактично хоч і виграв справу, проте не отримує компенсацію витрачених коштів на адвоката з опонентів.

Тому, обрання правильної стратегії у справі, дотримання процесуальної поведінки, чітке визначення доказової бази, унеможливлює застосування судом ч. 9 ст. 129 ГПК України та дає законні і легітимні підстави для компенсації з опонентів витрат на адвоката.

Як вказує Стеллар Партнерс, якісно розроблена правова позиція та її обґрунтування в суді призводить не тільки до виграшу, а й до компенсації витрат на адвоката.

За більш детальною інформацією щодо участі адвоката в господарському суді можна звернутись до Адвокатського об’єднання Стеллар Партнерс.

Стеллар Партнерс розбирається з останніми тенденціями судової практики.

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 24.01.2024 року по справі № 922/2321/22 надала наступний висновок застосування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

Ціна товару є істотною умовою договору про закупівлю.

Зміна ціни товару в договорі про закупівлю після виконання продавцем зобов`язання з передачі такого товару у власність покупця не допускається.

Зміна ціни товару в бік збільшення до передачі його у власність покупця за договором про закупівлю – можлива, проте у випадку збільшення ціни такого товару на ринку, якщо сторони договору про таку умову домовились.

Якщо сторони договору про таку умову не домовлялись, то зміна ціни товару в бік збільшення у випадку зростання ціни такого товару на ринку можлива лише якщо це призвело до істотної зміни обставин, в порядку статті 652 ЦК України, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

У будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору.

Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 ЦК України проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі.

Даний висновок підтвердив вже сталий погляд Верховного Суду щодо збільшення ціни предмету закупівлі.

Щодо юридичних консультацій з публічних закупівель, судових спорів можна звернутись до адвокатів Стеллар Партнерс.