Переважне право орендаря на укладання договору оренди землі на новий строк встановлено статтею 33 Закону України «Про оренду землі».
Однак, таке право не є безумовним та вимагає від орендаря дотримання процедури повідомлення орендодавця про право скористатися таким правом.
Якщо орендар хоче скористатися таким правом, то він повинен повідомити орендодавця про це у строк встановлений договором, але не пізніше як за один місяць до закінчення строку дії договору.
До листа-повідомлення про укладення договору оренди землі на новий строк орендар додається проект договору.
У свою чергу, орендодавець у місячний строк розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом договору, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і в разі відсутності заперечень укладає договір оренди.
Якщо наявні заперечення щодо укладення договору орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.
Належне документальне підтвердження дотримання процедури повідомлення орендодавця про намір реалізувати право на укладення договору оренди землі на новий строк відіграє основне значення для визнання такого договору укладеним у судовому порядку, у випадку якщо орендодавець протягом місяця не надішле лист-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди землі.
Відповідно до узгодженої практики Верховного Суду, належними доказами направлення документів адресату відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку є розрахунковий документ (поштова квитанція, поштова накладна з інформацією про поштове відправлення чи фінансовий чек) та опис вкладення у цінний лист з поіменним переліком документів, видані відправникові поштового відправлення.
Водночас, відповідно до п.п. 5.28, 5.39 Постанови Верховного Суду від 17 липня 2024 року у cправі № 911/1284/23 виходячи з принципу добросовісності, переговорів сторін, орендних правовідносин, відтвореного у положеннях статті 33 Закону України “Про оренду землі”, таке повідомлення повинно бути реалізовано у спосіб, який передбачав би можливість його своєчасного отримання орендодавцем, обізнаність щодо руху та стану відправлення, та пред`явлення доказів на підтвердження виконання даної операції.
Належним підтвердженням направлення особою поштового повідомлення рекомендованим листом та його отримання адресатом є: опис вкладення до рекомендованого листа, розрахункова квитанція та рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення з відображенням інформації про особу отримувача.
Отже, належне повідомлення орендодавця про намір реалізувати переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк є важливим елементом для захисту прав орендаря у суді.
Відправлення повинно бути організоване так, щоб забезпечити своєчасне отримання такого повідомлення орендодавцем. Для підтвердження дотримання такої процедури, окрім квитанції та чеку, необхідно також долучити повідомлення про вручення поштового відправлення з відображенням інформації про особу отримувача.
Це дозволить орендарю захистити своє право на укладання договору оренди на новий строк.
За консультацією звертайтеся до експертів Стеллар Партнерс.
Питання позбавлення батьківських прав осіб, які тимчасово проживають закордоном є особливо актуальним, особливо в період воєнного стану.
Відповідно до частини першої статті 164 Сімейного кодексу України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:
1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Відповідно до уставленої судової практики, зокрема викладеної 11 вересня 2020 року у справі № 357/12295/18 від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема:
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Крім того, зазначені чинники, повинні мати систематичний та постійних характер.
Відповідно до Постанови КЦС від 05 червня 2024 року у справі № 722/225/23, та обставина, що Відповідач тимчасово перебуває за кордоном, не є підставою для позбавлення її батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивач не довів.
Отже, саме по собі перебування особи за кордоном не є підставою для позбавлення батьківських прав, щодо дітей. Тому у таких справах варто також звертати увагу на системність та постійність ухилення від виконання обов’язків, вину відповідача, а також необхідності такого заходу для захисту прав та інтересів дитини.
За консультацією звертайтеся до експертів Стеллар Партнерс.
У судовій практиці судів першої та апеляційної інстанції існувала правова невизначеність стосовно встановлення факту здійснення постійного догляду за особою. Існує ряд судових рішень, якими було засвідчено такі факти, однак деякі судді все ж відмовляли у відкриті провадження у зв’язку з існуванням позасудового порядку засвідчення цього факту.
05 червня 2024 року у своїй Постанові у справі № 283/1199/23 Верховний суд дійшов висновку, що чинним законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення факту здійснення постійного догляду за особами, яка за станом здоров`я потребує соціальної послуги з догляду, тому цей факт не може встановлюватися в судовому порядку в окремому провадженні в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до чинного законодавства особа, яка здійснює постійний догляд за своїм родичами є надавачем соціальних послуг та повинна бути внесена в Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг.
Саме витяг з Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг або ж довідка про здійснення догляду за громадянином (громадянкою), яка є особою з інвалідністю, яку можна отримати за заявою після внесення в Реєстр, і буде підтвердженням здійснення постійного догляду, а також підтвердження того, що така особа є єдиним надавачем соціальної послуги його родичам та відсутні інші особи, які можуть здійснювати такий догляд, про що зазначено Верховним Судом.
Хто може бути надавачем соціальних послуг на непрофесійній основі, без здійснення підприємницької діяльності?
Члени сім’ї, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права і обов’язки з отримувачами соціальних послуг.
Отримувачами соціальних послуг у цьому випадку можуть бути:
1) особами з інвалідністю I групи;
2) дітьми з інвалідністю;
3) громадянами похилого віку з когнітивними порушеннями;
4) невиліковно хворими, які через порушення функцій організму не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися;
5) дітьми, яким не встановлено інвалідність, але які є хворими на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежні), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дітьми, які отримали тяжку травму, потребують трансплантації органа, потребують паліативної допомоги. Перелік зазначених тяжких захворювань, розладів, травм, станів дітей, яким не встановлено інвалідність, затверджує Кабінет Міністрів України.
Що потрібно для оформлення такого догляду та отримання компенсації?
Подати до органу соціального захисту населення районної у м. Києві та Севастополі державної адміністрації, виконавчого органу міської ради міста обласного значення, районної у місті (у разі утворення) ради наступні документи:
– заяву про згоду надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі;
– заяву про згоду отримувати соціальні послуги;
– заяву про надання компенсації за догляд фізичній особі, яка надає соціальні послуги з догляду без здійснення підприємницької діяльності на непрофесійній основі
– декларація про доходи та майновий стан (заповнюється на підставі довідок про доходи кожного члена сім’ї) за формою, затвердженою Мінсоцполітики (у декларації також зазначається інформація про склад сім’ї заявника);
– копію рішення суду про обмеження цивільної дієздатності або визнання недієздатною особи, якій надаються соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі (для недієздатних осіб та осіб, цивільна дієздатність яких обмежена);
– копію рішення суду або органу опіки та піклування про призначення опікуна або піклувальника особі, якій надаються соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі (для опікунів або піклувальників).
Додається також один зі зазначених нижче документів в залежності від підстави, за якою буде отримуватися догляд:
– копія довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією (для осіб з інвалідністю);
– висновок лікарської комісії медичного закладу щодо потреби в догляді громадян похилого віку внаслідок когнітивних порушень за формою, затвердженою МОЗ;
– висновок лікарської комісії медичного закладу щодо потреби в догляді невиліковно хворих осіб, які через порушення функцій організму не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися, за формою, затвердженою МОЗ;
– копія медичного висновку про дитину з інвалідністю віком до 18 років за формою, затвердженою МОЗ;
– довідка про захворювання дитини на тяжке перинатальне ураження нервової системи, тяжку вроджену ваду розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічне, онкогематологічне захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкий психічний розлад, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гостре або хронічне захворювання нирок IV ступеня, про те, що дитина отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що видана лікарсько-консультативною комісією лікувально-профілактичного закладу в порядку та за формою, встановленими МОЗ;
Форми заяви про згоду надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, заяви про згоду отримувати соціальні послуги, акта про проведення обстеження сім’ї, декларації про доходи та майновий стан сім’ї, затверджені Наказом від 29.01.2021 № 37 «Про затвердження форм документів, необхідних для призначення компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі».
Рішення про призначення компенсації або про відмову в її наданні приймається протягом 10 днів з дати подання документів. Компенсація призначається з місяця звернення за нею, якщо протягом місяця з дня звернення подано всі необхідні документи. Компенсація призначається на 12 місяців і виплачується щомісячно.
Разом з тим, відмітимо, що для отримання відстрочки в Постанові КМУ № 560 від 16 травня 2024 р «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» передбачено окремий чітко визначений порядок надання відстрочки військовозобов’язанним, а також вичерпний перелік документів.
На цій обставині також звернув увагу Суд у своїй Постанові у справі № 283/1199/23.
Так, позасудовий порядок встановлення факту здійснення особою постійного догляду для оформлення відстрочки є, зокрема, отримання Акту про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду), який складається створеними комісіями із встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду), з урахуванням наданих районним (міським) територіальним центром комплектування та соціальної підтримки матеріалів.
Керуючий партнер Стеллар Партнерс, адвокат Святослав Святюк надав коментар Liga Zakon щодо сьогоденних реалій в яких функціонує ринок землі в Україні.
Впроваджена з 2021 року на державному рівні земельна реформа, поетапне скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення пожвавило ринок землі, збільшило кількість угод та позитивно вплинуло на економічні процеси.
Однак, запроваджений воєнний стан, активні бойові дії, пов’язані з цим негативні економічні процеси вплинули на ринок землі, кількість угод, умови продажу.
Згідно офіційних даних Держгеокадастру, станом на липень 2024 року на ринку землі з 2021 року укладено понад 326 тис. угод.
Загальна оборотна площа земельних ділянок, які виступали з 2021 року предметом угод, станом на липень 2024 року, становить 717 тис. га.
При чому, сплеск продажу фіксувався в жовтні – грудні 2021 року.
Зараз, відповідно до статистичних даних Держгеокадастру, ринок землі хоч і відчув з 2024 року з огляду на запровадження другого етапу земельної реформи (можливість купівлі землі юридичними особами) пожвавлення, проте, знову фіксується незначний спад відносно кількості укладених угод.
Якщо ще в березні 2024 укладалось, в середньому 13 тис угод за місяць, то в травні цей показник – 10 тис. угод.
Які фактори зараз впливають на ринок землі.
З практичного досвіду юридичного супроводу угод з відчуження земельних ділянок, судового захисту інтересів клієнтів в земельних спорах, можна виокремити наступні фактори, які впливають на ринок землі.
Звичайно, що це воєнний стан, бойові дії та економічна не визначеність.
Як аграрії так і власники земельних ділянок враховують ці фактори під час погодження умов контрактів.
Окремо також приділяється увага місцю розташування земельної ділянки та ризики, які можуть вплинути на цільове використання земельної ділянки, з огляду на воєнний стан.
З активними бойовими діями виник ще один фактор, який впливає на ринок землі – замінювання, яке впливає на можливість використання земельної ділянки за цільовим призначенням та досить суттєво впливає на вартість землі.
Також, ще одним фактором, який опосередковано впливає на ринок землі є фактор доцільності придбання аграріями земельних ділянок у власність з огляду на погіршення логістики продажу урожаю.
Часто аграрії наголошують, що не має доцільності купувати землю, з огляду на не визначеність куди продавати зібраний урожай.
Ну і досить суттєвим фактором, який впливає на ринок землі, є економічна складова.
Зокрема, вартість гектару землі постійно збільшується.
На це впливає як коливання іноземних валют так і зменшення, на ринку, кількості земельних ділянок для відчуження.
Аграріям, на даний момент, економічно доцільніше та вигідніше орендувати земельні ділянки, ніж набувати їх у власність.
Для того, щоб надути земельну ділянку, аграрію необхідно вивільнити кошти на її придбання що, в силу економічної ситуації, є досить проблематичним.
Хоча держава і здійснює підтримку запровадженої земельної реформи, шляхом впровадження спеціальних кредитних програм, проте це не суттєво впливає за загальну ситуацію на ринку землі.
Чого очікувати в майбутньому?
Загальні тенденції розвитку земельного ринку дають підстави говорити про наступне.
По-перше, вартість землі буде збільшуватись.
Це пов’язано не тільки з валютними коливаннями, а й з зменшенням вільних для відчуження земельних ділянок.
По-друге, збільшення конкуренції.
Другий етап земельної реформи, який надав змогу вийти на ринок юридичним особам, збільшив конкуренцію та вплинув на умови продажу.
Збільшення конкуренції надає змогу переглядати умови відчуження землі, необхідності пропонувати продавцям більш кращі фінансові варіанти.
По-третє, необхідно також враховувати, що судова практика відносно угод на ринку землі тільки формується. Тому, щоб в майбутньому не позбутись прав на землю, інвестицій, які вкладені в земельний бізнес, необхідно ще на етапі угод враховувати тенденції судової практики.
Загальні тенденції судової практики.
Як було наголошено вище, судова практика в земельних спорах, на даний час формується.
Проте, за доцільне виокремити наступні риси, які необхідно враховувати учасникам земельного ринку з огляду на можливе майбутнє виникнення судового спору.
В першу чергу, це так звана «до угодна перевірка» земельної ділянки.
Даний етап є досить важливим.
Необхідно перевірити земельну ділянку, права на неї в тому числі права оренди, підстави формування, чи не має накладок, спорів тощо.
Якщо цього не здійснити, то в майбутньому є ризик виникнення судового спору, який може привести по позбавлення прав власності, втрати інвестицій.
В другу чергу необхідно звертати увагу на якісне погодження та формування умов майбутньої угоди, які мають дієво захищати сторін, тобто не бути формальними та не ефективними, бланкетними.
Проект угоди має відповідати не тільки загальним вимогам цивільного чи земельного законодавства, а й враховувати судову практику, тенденцію розгляду спорів в таких правовідносинах.
Якщо будуть враховані вказані моменти, то у разі виникнення можливих судових спорів, інвестиції будуть захищені, земельна ділянка залишиться у власності.
В третю чергу, досить вагомим фактором, на який необхідно звертати увагу є фактор проведення належних розрахунків та проведення реєстраційних дій права на землю за новим власником.
Врахування окреслених вище факторів нівелює можливі ризики та являтиме собою релевантний земельний актив, вільний в використанні за цільовим призначенням.
Отже, підсумовуючи доцільно зазначити, що на даний час ринок землі, з огляду на земельну реформу, її етапи хоч і відчув пожвавлення, проте суттєвого підняття не відбулось.
На ринок землі впливає дуже велика кількість факторів, таких як економічний, воєнні дії, відсутність вільного капіталу на придбання землі.
Нині існуючі тенденції свідчать про збільшення вартості землі, зменшення кількості вільних для продажу земельних ділянок, можливого продажу землі не на підставі одиничних угод, а цілими земельними банками.
Зі статтею можна ознайомитися за посиланням: https://biz.ligazakon.net/analitycs/229085_rinok-zeml-v-ukran-yak-pratsyu-zaraz-ta-do-chogo-gotuvatisya
Відсторонення працівників від роботи є поширеним явищем серед роботодавців, однак не завжди таке відсторонення відповідає вимогам закону.
Право на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується є одним з основоположних, оскільки закріплено у статті 43 Конституції України.
Підстави відсторонення закріпленні у статті 46 Кодексу законів про працю України відсторонення працівників від роботи роботодавцем, а саме:
Відсторонення від роботи керівників підприємств, установ та організацій військовим командуванням допускається у випадках, визначених Законом України “Про правовий режим воєнного стану”.
Інші випадки відсторонення від посади передбачені зокрема Кримінальним процесуальним кодексом України.
Так, статтею 154 Кримінального процесуального кодексу України передбачена можливість відсторонення від посади особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину.
Також деталізовано, що відсторонення від посади здійснюється на підставі рішення слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження на строк не більше двох місяців. Строк відсторонення від посади може бути продовжено відповідно до вимог статті 158 КПК України.
Тобто, відсторонити особу у зв’язку з підозрою або обвинуваченням може лише суддя чи слідчий суддя залежно від стадії досудового розслідування. Підставою для такого відсторонення буде відповідна ухвала прийнята в порядку частини другої статті 158 Кримінального процесуального кодексу України.
Так у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 210/3278/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначав про те, що оскільки у матеріалах справи немає відомостей про те, що позивач є особою, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, не ухвалювалося відповідне рішення у порядку статті 154 КПК України щодо нього не ухвалювалося та позивач у кримінальному провадженні мав процесуальний статус свідка, то наказ про відсторонення позивача від роботи винесений відповідачем без законних на те підстав. Також зазначив, що незаконні дії відповідача призвели до порушення конституційного права позивача на своєчасне одержання винагороди за працю суд першої інстанції обґрунтовано поклав на відповідача обов’язок відшкодувати йому середній заробіток.
Отже, звільнення особи у зв’язку з проведенням органами досудового розслідування слідчих дій, без наявності у такої особи процесуального статусу підозрюваної чи обвинуваченої особи, та без ухвали слідчого судді чи суду про таке відсторонення є незаконним.
Заходи забезпечення позову є важливим елементом в процесі здійснення правосуддя, оскільки спрямовані на те, щоб рішення суду було виконано в подальшому.
Накладення арешту на часту в статутному капіталі має деякі аспекти, що зумовлено особливостями такого виду майна.
Так, у Постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 910/16868/19 зазначено, що частка у статутному капіталі товариства є особливим видом майна. Вона сама по собі не має вартості. Її вартість напряму залежить від вартості майна самого товариства.
Отже, при створенні товариства ринкова вартість частки зазвичай дорівнює її номінальній вартості. Тоді як з перебігом часу ця цифра стає “історичною”, а ринкова вартість частки може суттєво зрости (якщо бізнес товариства буде успішним) або зменшитися (якщо товариство буде вести збиткову господарську діяльність).
Відповідно до частини десятої статті 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову не повинні порушувати прав інших акціонерів (учасників) господарського товариства. Зокрема, крім випадків, передбачених частиною дев`ятою цієї статті, заборона вчиняти дії має стосуватися лише акцій або корпоративних прав, безпосередньо пов`язаних з предметом спору.
Так, у своїх Постановах від 29 березня 2021 року від 19.01.2021 у справі № 902/774/20, від 25.01.2021 у справі № 902/775/20 Верховний Суд доходить висновку, що такий спосіб забезпечення позову як накладення арешту на майно у корпоративному спорі може узгоджуватися, зокрема, з такою вимогою майнового характеру як стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю. Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватися з предметом та підставами позову. Оскільки позовні вимоги, заявлені в цій справі, є вимогами немайнового характеру, то такий захід забезпечення позову як накладення арешту на майно не є співмірним з предметом спору в цій справі.
У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2021 року, справа № 910/5116/21, предметом спору якої було витребування з володіння особи частини частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, Суд зазначив, що з урахуванням обставин, покладених в основу вимог заявника, подання доказів, які б свідчили про ймовірність ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту порушених прав позивача, не є визначальною умовою для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки до ухвалення рішення і набуття ним чинності відповідач може у будь-який момент безперешкодно відчужити свою частку, зокрема шляхом укладення договору дарування, і при цьому він може не здійснювати жодних дій, які б могли опосередковано свідчити про намір вчинити дарування частки, як-то отримувати згоду від інших учасників тощо.
Висновки викладені у постанові КГС ВС від 23.02.2024 у справі Nº 910/9426/23, предметом спору якої було витребування з володіння частки в статутному капіталі, скасування наказу, зобов`язання відновити запис в реєстрі, зводяться до того, що накладення арешту на частку в статутному капіталі та належне підприємству нерухоме майно жодним чином не вплине на поточну господарську діяльність підприємства, адже не впливає на можливість укладання договорів з контрагентами, здійснення поточної господарської діяльності. Існування таких заходів надасть реальну можливість поновлення порушених прав позивача, по захист яких він звернувся до суду, у випадку задоволення його позову, адже метою такого позову є відновлення права власності на придбану частку, майнова цінність якої і полягає в її активах, на базі яких останнє здійснює свою господарську діяльність і, відповідно, забезпечує його власнику можливість отримання прибутку.
Отже, у випадку якщо суд дійде висновку, що накладання арешту на частку в статутному капіталі є адекватним та співмірним із заявленими позовними вимогами, тобто наявна майнова вимога у спорі, а невжиття такого заходу забезпечення позову може призвести до неможливості та/або значного ускладнення виконання рішення суду, у разі задоволення позову, то суддя повинен накласти такий арешт.
За консультацією звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс.
Відповідно до чинного законодавства право на оскарження ухвал слідчого судді не є абсолютним та обмежується приписами статті 309 Кримінального процесуального кодексу України (далі також – КПК України), однак на практиці виникають випадки, коли необхідно оскаржити ухвали, прийняття яких прямо не передбачено нормами кримінально процесуального законодавства. Одними з таких є ухвали слідчого судді, якою відповідно до вимог Закону України «Про правовий режим воєнного стану» і Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах воєнного чи надзвичайного стану» вирішено долю речових доказів.
Статтею 24 КПК України кожному гарантовано право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Частинами 1-2 статті 309 Кримінального процесуального кодексу України визначено вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскарженими під час досудового розслідування. Разом з тим частиною третьою цієї статті передбачено, що скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді.
У Постанові Касаційного кримінального суду у справі № 317/1651/23 від 07 листопада 2023 року зазначено, що право особи на апеляційне оскарження, спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст. 6 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.
Постановою ККС від 27 лютого 2024 року № 991/1568/23 визначено, що законність та обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому, передбачене главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження.
Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 23 травня 2018 року у справі N 237/1459/17 зазначила, що оскільки слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів ст. 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в ч. 6 установлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК), а її зміст розкрито у ст. 24 КПК, згідно з ч. 1 якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, зокрема, суду, слідчого судді в порядку, передбаченому КПК.
У своїй Постанові № 757/32553/22-к від 18 березня 2024 року Верховний Суд доходить висновку, що ухвала слідчого судді, якою відповідно до вимог Закону України «Про правовий режим воєнного стану» і Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах воєнного чи надзвичайного стану» вирішено долю речових доказів та передано патрони уповноваженій особі військової частини, підлягає апеляційному оскарженню.
Отже, судом касаційної інстанції сформовано уставлену практику, відповідно до якої можливе оскарження на підставі ч. 6 ст. 9 КПК та, відповідно, п. 17 ч. 1 ст. 7 і ч. 1 ст. 24 КПК ухвал, які одночасно не зазначені в ч. 1 та ч. 2 ст. 309 КПК України, а також не передбачені кримінальним процесуальним законодавством.
У разі виникнення питань щодо захисту інтересів на досудовому розслідуванні чи судовому розгляді, в тому числі оскарження дій до слідчого судді, можна звернутись до адвокатів Стеллар Партнерс.
Трапляються ситуації, коли судді постановляють ухвалу про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, а сторона обвинувачення, в свою чергу, поновлює строк досудового розслідування та продовжує вчиняти дії спрямовані на розслідування кримінального правопорушення.
Звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, є однією з форм завершення досудового розслідування.
Пунктом 5 частини 1 статті 3 КПК передбачено, що досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується, зокрема направленням до суду обвинувального акту.
Разом з тим стаття 283 КПК України передбачає відновлення лише зупиненого, але не завершеного досудового розслідування. Це унеможливлює проведення дій спрямованих на розслідування кримінальних правопорушень після його завершення, а, отже, такі дії органів досудового розслідування, не відповідають нормам встановленими чинним КПК України.
Саме тому, суди касаційної інстанції зазвичай доходять до одностайного висновку, що зокрема відображено у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2022 року у справі № 753/6486/21 від 08 листопада 2022 року у справі № 636/336/21, що після повернення обвинувального акта, сторона обвинувачення вправі вчиняти лише дії спрямовані на усунення його недоліків – приведення у відповідність статті 291 КПК України, та не може вчиняти інші процесуальні дії, в тому числі поновлювати строк досудового розслідування та проводити слідчі (розшукові) дії.
Також в своїх висновках судді звертають увагу на те, що КПК від 2012 було ліквідовано можливість повернення справи на додаткове розслідування, а проведення інших після повернення суддею обвинувального акта є нічим інших як додатковим розслідування.
Підтвердження такого висновку відображено також у Постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду 15 квітня 2024 рок справа № 753/25892/21 повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору у зв’язку з тим, що вони не відповідають вимогам КПК України (п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України), не відновлює досудове розслідування.
В ухвалі про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору суд першої інстанції не вправі зазначати про неповноту чи неправильність досудового розслідування, неправильність кримінально-правової оцінки діяння та про необхідність проведення органом досудового розслідування слідчих (розшукових) дій та/або негласних слідчих (розшукових) дій.
Сторона обвинувачення після постановлення судом такої має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду.
Отриманні докази в результаті проведення слідчих (розшукових) дії, негласні слідчі (розшукові) дії та/або прийняті процесуальні рішення, які не є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду, повинні визнаватись недопустимими, як отримані після закінчення досудового розслідування.
Також Об’єднана палата звертає увагу на необхідність дотримання розумності строку усунення недоліків в обвинувальному акті.
Отже, сторона обвинувачення, після повернення обвинувального акта, може лише привести його у відповість до статті 290 КПК України, та не може вчиняти будь-яких інших процесуальних дій, вчинення ж таких дій тягне за собою визнання недопустимими доказів отриманих внаслідок проведення таких дій.
За консультацією звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс
Питання недопустимості доказів є однією з основних проблем в кримінальному процесі, адже в кожному конкретному випадку потрібно визначити наявність істотного порушення прав особи.
Одним з таких питань є не роз’яснення особі приписів ст. 18 КПК України, яка гарантує свободу від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї.
У статті 63 Конституції України закріплено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе.
Цю норму деталізовано у статті 18 Кримінального процесуального Кодексу України.
Так, жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.
У своїх висновках ЄСПЛ констатує, що дійсно, хоча стаття 6 однозначно не каже про право зберігати мовчання і не свідчити проти себе, проте це – загальновизнана міжнародно-правова норма, котра є осердям поняття справедливого судового розгляду, якому присвячена стаття 6. Захищаючи підозрюваного від неправомірного тиску з боку влади, цей імунітет допомагає уникнути судових помилок і гарантувати результат, до якого прагне стаття 6 («Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» (John Murray v. the United Kingdom) [ВП], § 45; «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) [ВП], § 92).
Тобто не дотримання приписів статті 18 КПК є не лише порушенням норм національного законодавства, конституційних прав людини, а і міжнародно-правових.
Верховний Суд у своїй Постанові від 03 липня 2018 у справі № 568/1121/16-к зазначав: «Процесуальним законом визначений обов’язок суду визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння як отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права, що у наслідку має визнання таких доказів недопустимими.»
Однак у Постанові від 24.01.2024 у справі № 175/1906/22 Касаційний кримінальний суд Верховного Суду (далі – КПК України) дійшов висновку про те, що інформацію стосовно вчинення кримінального правопорушення працівник поліції одержав від обвинуваченого без усвідомлення того факту, що той має при собі заборонені речі або речовини, тобто скоює злочин. За цих обставин колегія суддів не може стверджувати про порушення права свободи від самовикриття, оскільки підстави неповідомлення особі про його права зрозумілі.
Разом з тим у цій же Постанові Суд зазначає, що зі змісту ст. 18 КПК України випливає, що інформування особи про гарантоване їй право зберігати мовчання має бути забезпечене в разі наявності підстав вважати, що було вчинене кримінальне правопорушення та за умови ймовірної причетності цієї особи до його скоєння.
Не роз’яснення за таких обставин права особи на свободу від самовикриття має визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод, а докази, одержані на їх підставі, – недопустимими.
За додатковою консультацією звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (стаття 43 Конституції України).
Права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами (пункт 1 частини першої статті 92 Конституції України).
Водночас, відповідно до статті 11 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статті 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, військовослужбовці зобов`язані свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, неухильно виконувати вимоги статутів Збройних Сил України, поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків.
Згідно з абзацом 17 статті 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України солдат зобов`язаний і під час перебування поза розташуванням військової частини поводитися з гідністю і честю, не допускати порушень громадського порядку та негідних вчинків.
Виникають ситуації коли військового позбавляють додаткових виплат, з огляд на вчинення ним правопорушення не пов’язаного зі службою.
Наприклад, порушення ПДР.
Командири, дізнавшись, що військовий порушив вимоги закону, які не пов’язані з військовою службою, одразу позбавляють його додаткових виплат.
Проте, такі рішення не завжди відповідають вимогам законодавства.
Юристи Стеллар Партнерс виокремлюють випадки, коли за вчинення правопорушення військовим позбавлення додаткових винагород є безпідставним.
Додаткова винагорода, передбачена Постановою № 168 та встановлена на період дії воєнного стану, є новим та особливим видом у системі грошового забезпечення, зокрема військовослужбовцям, виплата якої, з одного боку, має регулярний щомісячний характер, а з іншого, – обмежена строком дії воєнного стану в Україні.
Правова природа такої виплати невід`ємно пов`язана із особливим характером служби, із здійсненням спеціальних повноважень, які змістовно випливають із статусу військовослужбовця та передбачені законом і мають компенсаційну мету, – часткова відплата за особливості несення служби в умовах війни.
Так, грошове забезпечення передбачене пунктом 15 Розділу I «Загальні положення» Постанови №168, не виплачується: за час надання військовослужбовцям відпусток відповідно до чинного законодавства України, за якими не передбачено збереження заробітної плати; якщо виплачуються академічні стипендії; за час відсутності на службі без поважних причин одну добу і більше; за час перебування на лікуванні в лікарняних закладах понад встановлені чинним законодавством строки; за час тимчасового виконання обов`язків понад два місяці за новими посадами у зв`язку з переведенням військової частини на інший штат (внесення змін до штату); за час тримання військовослужбовців під вартою чи перебування під цілодобовим домашнім арештом; за час відбування покарання на гауптвахті військовослужбовцями строкової військової служби. Військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення. Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.
Таким чином, питання невиплати військовослужбовцю додаткової винагороди у зв`язку з вчиненням адміністративного правопорушення, яке є предметом спірних правовідносинах, Постанова №168 не врегульовує.
Як вказує Верховний Суд, пункт 10 рішення Міністра оборони України від 25 березня 2022 року №248/1298, яким передбачено умову не включення до наказів про виплату додаткової винагороди військовослужбовців у разі вчинення інших дій (бездіяльності), які мають ознаки адміністративного або кримінального правопорушення, слід пов`язувати з проходженням військової служби.
Цей висновок міститься в Постанові Верховного Суду від 20.03.2024 по справі № 560/7178/22.
Отже, позбавлення додаткових виплат військовослужбовцю можливе лише якщо останній вчинив правопорушення, яке нерозривно пов’язане з несенням служби.
Якщо вчинено інше правопорушення, що не пов’язано з несенням служби, позбавлення передбаченої Постановою № 168 додаткової винагороди є безпідставним.
У разі виникнення додаткових юридичних питань щодо виплат, винагород військовим, судового захисту в суді, звертайтеся до адвокатів Стеллар Партнерс.